Олег Басараб 08.09.1977- 20.09.2015 рр.
| Олег Басараб народився 8 вересня 1977 року в м. Івано-Франківськ У 1983 році пішов у перший клас середньої
школи № 16, де закінчив 9 класів у 1992 році. У цьому році він поступив на навчання в училище № 15 за спеціальністю «слюсар по ремонту автомобілів». Ще в шкільні роки Олег займався плаванням, єдиноборством «Ушу» і захоплювався технікою, автомобілями, через що і хотів навчатися у цьому училищі. Олег ріс дуже спокійним та доброзичливим юнаком, у сім`ї із ним ніколи не виникало проблем чи непорозумінь. У 1995 році Олег закінчив навчатися в училищі, отримав диплом та посвідчення водія. У цьому ж році його призвали на службу в Українську армію у місто Луцьк в інженерні війська по обслуговуванню літаків. В 1997 році Олег Басараб завершив строкову службу в армії та був демобілізований у званні сержанта. Після служби в армії Олегу не вдалося одразу влаштуватися на роботу за здобутою спеціальністю, тому він пішов працювати у кафе офіціантом і дуже хотів поступити на навчання в спеціалізований технікум. Проте вступити на навчання йому не вдалось і у важкі часи він змушений був поїхати працювати за межі країни, де і працював декілька наступних років. Після повернення в Україну Олег влаштувався на хорошу роботу на Виробниче об`єднання «Карпати», звідки у розпалі війни його мобілізували до лав Збройних Сил України. У зоні проведення антитерористичної операції Олег Басараб служив у військовій частині польова пошта 130892, яка дислоковувалась поряд селища міського типу Очеретине, що у Донецькій області. Олег помер 20.09.2015 року в результаті травми, одержаної в результаті нещасного випадку під час проходження військової служби. |
Михайло Погорєлов 19.02.1992- 29.08. 2014 рр.
| Михайло Погорєлов народився 19 лютого 1992 р., у смт. Обертин, Тлумацького району, Івано-Франківської області. Звання: Молодший сержант міліції. Посада: Міліціонер. Служив у батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення "Івано-Франківськ". Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. "Зеленим коридором" на дорозі поміж с. Новокатеринівка та х. Горбатенко. 3 вересня 2014 р. тіло Погорєлова М.А. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами. Місце поховання: смт. Обертин, Тлумацький район, Івано-Франківська область. Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). |
Андрій Януш 23.03.1999- 25.02.2022 рр.
|
Януш Андрій Русланович народився 23 березня
1999 р. у м. Івано-Франківськ, навчався у початковій школі №4, а з 5
класу в ЗОШ №25, після закінчення поступив у Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного транспорту і
будівництва. Закінчивши навчання охоче призвався на строкову військову службу. Спочатку проходив навчання в м. Житомир у військовій частині №199, після чого був переведений в 80 десантно - штурмову бригаду у м.Львів. Після 4-х місяців служби підписав військовий контракт на безпілотника. Стрімко просувався по військовій кар'єрі, виконав 11 стрибків з парашутом. Згодом отримав звання Старшого солдата. Після проходження спеціальної підготовки відправився у зону АТО, де 9 місяців боронив нашу землю на Луганщині. Отримав грамоту за зразкове виконання поставлених задач, відповідальне ставлення до служби, а також став ветераном війни та учасником бойових дій. З початком російсько-української війни був у числі перших мобілізованих. Мужньо і віддано боровся за незалежність країни, якій склав військову присягу. Загинув 25 лютого 2022 року під Миколаєвом, внаслідок авіаційної атаки російських окупантів, отримавши травму несумісну з життям. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Похований 4 березня 2022 року на Алеї Слави в селі Чукалівка Івано - Франківської області. Андрій залишив після себе мрії, які не встиг втілити в життя, в тому числі створення сім'ї з коханою дівчиною. Незважаючи на всі труднощі в житті, він залишався доброю, щирою та оптимістичною людиною в пам'яті кожного. |
Роман Василенко-Бабій | Василенко (Бабій) Роман Миколайович народився 19 вересня 1973 р. Навчався в м. Івано-Франківську в школі №14, ПТУ №15, НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського» в м. Києві. Доброволець з березня 2022 р, солдат Окремого президентського полку ім. Богдана Хмельницького. Захищав м.Косів, а потім зголосився на захист сходу України. Водій 1-ї механізованої роти, 1-го механізованого батальйону військової частини А 0222. Загинув 02.07.2023 р. від отриманих травм внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу в районі н.п. Кліщіївка, Донецької обл., Бахмутського р-ну, захищаючи Батьківщину. |
Степан Дутчак | Степан Дутчак народився 17 січня 1978р. в м.
Івано-Франкіаськ. Навчався в загальноосвітній школі №13. Після закінчення школи
вступив у ПТУ №15 на спеціальність «Водій-автомеханік». Був одружений, у шлюбі народилося 3 дітей: Ольга, Віталій і Владислава. Працював на Івано-Франківському Молокозаводі. У 2014 році вступив на військову службу за контрактом. Спочатку служив в десантно-штурмових військах. По завершенню контракту перевівся в снайперську роту на посаду «Водій-механік», де прослужив 3 роки. В 2021 році підписав контракт в 14 механізовану бригаду в м.Володимир. З початком повномасштабної війни зупиняв навалу росіян у м.Київ, згодом їх перевели в н.п. Снігурівка Баштанського р-ну, Миколаївська обл. Загинув в результаті ворожого обстрілу 20 березня 2022р. Був нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно). |
Олег Самбуров |
Самбуров Олег Геннадійович народився 05 серпня1980 р. у с. Старий
Лисець, Тисменицького р-ну, Івано Франківської обл. у багатодітній сім'ї, де уже було чотири
сестри і п'ятим був Олег. Згодом родина переїхала на постійне місце проживання в м.Івано Франківськ. Олег навчався у СШ N8 початкові класи та у школі - ліцей N23. Після закінчення школи вступив у ПТУ N15. Після закінчення навчання був призваний на військову службу у н/ч Десна. З листопада 1998 р. проходив службу у в/ч А - 1766 на посаді механіка водія МТ- ЛБу, де зарекомендував себе з позитивної сторони. Після продовження служби і все своє життя Олег займався будівельними роботами, а також не одноразово працював за кордоном. Одружився Олег 22.07.2006р. Мав прекрасну сім'ю у якій народилося двоє синів Артем і Назар. На даний момент Самбуров Артем являється Чемпіон Європи з тайквандо. Найбільше у світі Олег любив своїх синів і проводив з ними весь вільний час. Мав дуже багато мрій і планів на життя, яким так і не судилося збутися. З перших днів повномаштабного вторгнення Олег пішов на захист своєї Батьківщини зі словами " А хто як не я". Солдат-інструктор навчального взводу, навчальної батареї навчального самохідно-артилерійського дивізіону військової частини А3618. Героїчно захищав та обороняв територіальну цілісність України. Його побратими зазначили, що він був справжнім воїном і вірним другом. Було багато труднощів, але він завжди був позитивним та ніколи не відмовлявся від поставлених завдань. Зразково виконував свої службові обов'язки, виявляв повагу до командирів, шанував честь і гідність побратимів. Загинув Олег підчас утримання вогневих рубежів у м. Бахмут, Донецької області. Олег із честю виконав обов'язок щодо захисту своєї держави і до останнього подиху залишився вірним присязі, українському народові та Україні!!! Він віддав найцінніше що мав - своє життя! Товариський, мудрий і розсудливий, гарний співрозмовник і людина щирої душі, таким Самбуров Олег і таким залишиться в пам'яті всіх тих, хто його знав і кого він так любив! |
Іван Шептур |
Шептур Іван Володимирович народився 15 червня 1991році у звичайній
українській багатодітні сім`ї. У 1998-ому став учнем першого класу і всі роки навчання пройшли у стінах рідної школи. Виявляв зацікавленість до предметів математичного циклу. Навчання йому давалося легко. Цілеспрямований, емоційний за характером, веселий, доброзичливий, мав дуже багато друзів. Ще в дитинстві проявлялися риси лідера і керівника, був душею будь-якої компанії, цікавим співрозмовником. Брав участь у шкільних, сільських спортивних змаганнях, серйозно займався футболом, любив риболовлю. Був талановитим водієм. Після школи здобув професію автослюсара, кранівника, але себе реалізував у будівельній справі. Спочатку працював з батьком, а згодом і сам став прекрасним будівничим. Опанував самостійно багато будівельних професій, що пригодилися у зведенні власного житла. Іван був турботливим сином, чуйним братом, відповідальним батьком, дбайливим сім’янином. Жертвенний і неоднораозово з подарунками відвідував сиротинці. Не був байдужим до подій, які відбувалися в Україні в 2013-14 роках. Двічі приймав участь у Революції гідності, і звичайно ж відразу з перших днів повномаштабного вторгнення росії на рідну країну не вагаючись ні на хвилину пішов добровольцем. Шептур Іван спершу потрапив на навчання артилерійської підготовки у Львові, Немирові всього на 6 днів, потім відправили у Черкаси, бо там створювалась окрема бригада-танкістів. Підготовка проходила ретельно. Під час заняття з тактичної підготовки командування відразу побачили в Іванові вправного військового і призначили його у складі екіпажу танку – навідником. У Дніпропетровській області 4-та окрема танкова бригада, у складі якої перебував Іван проходила «курс молодого бійця». Вони брали участь у бойових діях під Ізюмом, під Гусарівкою. Будівельні навики Івана пригодились і на війні у спорудженні капонірів для танків та бліндажів. Він був безстрашний, щоб ремонтувати танки після боїв, з власної ініціативи неодноразово їздив на нульові позиції, щоб знайти запчастини до них. Противник часто обстрілював позиції. І при виконанні бойового завдання Іван підірвався на міні в районі селища Гусарівка на Харківщині 19 липня 2022 року. Іванові було тільки 31. Залишилися батьки, дружина, двоє дітей, для яких він завжди буде небесним ангелом. Іван завжди вірив у швидку перемогу, але не судилось… Злетів ангелом у небеса, щоб вимолювати для рідних, односельців, співвітчизників захисту і перемоги. |
Петро Грицюшко |
Грицюшко
Петро Романович народився 11 липня 1996 року у місті Івано-франківську. У 2003 році пішов у
перший клас до ЗОШ № 21. У школі добре навчався та грав у баскетбол.
Після закінчення дев'ятого класу школи вступив на навчання у Івано-Франківський
професійний ліцей автомобільного транспорту і будівництва, де здобув професію
"Штукатур, лицювальник-плиточник". Після закінчення ліцею по професії так і не працював. Влаштувався на роботу у фірму "Єврокомфорт ІФ" монтажником системи вентиляції. У вільний від роботи час любив їздити на рибалку або малювати, хоча художником він не був, для нього це було як хобі. У 2021 році одружився з Мар'яною, разом прожили сім місяців. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії він одним із перших пішов захищати Батьківщину. До цього Петро не служив у лавах Збройних сил України. Проходив навчання у 356 навчальному артилерійському полку артилерійської частини 184 навчального центру сухопутних військ Збройних сил України. 13 березня 2022 року отримав звання старший солдат. З травня 2022 року продовжив службу у 65 окремій механізованій бригаді солдатом обслуги другого самохідного артилерійського відділення першого самохідного артилерійського взводу третьої самохідної артилерійської батареї другого самохідного артилерійського дивізіону. 3 серпня 2022 року брав участь у бойових діях на Запорізькому напрямі. Загинув захисник 19 вересня 2023 року виконуючи бойове завдання у місті Оріхів Запорізької області. |
Дмитро Луців |
Народився Дмитро Луців 06.11.1994р. в м.Івано-Франківську. У 2001 році розпочав навчання у Івано-Франківській ЗОШ І-ІІІ ступенів №16, де провчився до 9 класу. Був активним футболістом: у 5 класі у складі шкільної команди виграли 3 місце з футболу в Кубку міста. Після закінчення 9 класу Дмитро поступив в Івано-Франківський професійний ліцей автомобільного транспорту і будівництва, де відзначався успішністю у навчанні та здобув професію слюсара з ремонту автомобілів. Після завершення навчання в ліцеї працював у сервісі технічного обслуговування автомобілів, де також мав неймовірні успіхи у роботі. У 2015 році був мобілізований на строкову військову службу у лави Збройних сил України, де проходив службу за професією водія-механіка МТЛБ. За зразкову службу отримав військове звання «молодший сержант». У перший день війни, 24.02.2022 р., був мобілізований на боротьбу проти російського загарбника. Під час захисту України отримав два поранення. Загинув під час бойового завдання поблизу села Білогорівка на Донеччині внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Нагороджений орденом «За мужність (ІІІ ступеня)» (посмертно). |
Сергій Куденьчук |
Куденьчук Сергій Володимирович народився 17
вересня 1976 року в місті Тисмениця, Івано-Франківського району,
Івано-Франківської області. У дитинстві був цікавим і допитливим хлопчиком. Відвідував дитячий садок у місті Тисмениця. У сім років пішов у перший клас Тисменицької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Закінчив у ній 6 клас. Коли Сергій перейшов у сьомий клас, батьки придбали будинок в селі Узин. Переїхали у село. Сергій продовжив навчання в Узинській ЗОШ І-ІІ ступенів. Він був позитивним, спокійної вдачі учнем, завжди мав свою думку, гарно малював. Як товариш і друг, він був товариський, надійний, хороший хлопець. Після закінчення школи здобув фах механіка у Івано-Франківському ПТУ №15. Працював по фаху на станції техобслуговування УЗДО в Івано-Франківську. Служба в армії у Полтаві. Повернувшись, одружився. Народилася дочка Вероніка. З часом поїхав за кордон на заробітки у Чехію. 3 початком війни, в перший же день отримав повістку на фронт. Не роздумуючи, і не вагаючись, вирішив повернутися в Україну, піти захищати свою землю. Був старшим сержантом військової частини А4267. Неодноразово Ангел охороняв Сергія під час боїв. Але 20 червня 2022 року під час виконання бойового завдання, неподалік села Врубівка, Попаснянської громади, Северодонецького району, Луганської області Куденьчук Сергій Володимирович загинув. |
Олександр Савчак |
Савчак Олександр Михайлович народився 17 березня 1983 року у
Німеччині в українській сім’ї, але невдовзі він із батьками та старшим братом
повернувся у рідне село батьків Черніїв Івано-Франківської області. Навчався в
Черніївській школі, потім у 15-ому училищі в Івано-Франківську. В дитячі роки
був церковним прислужником, і до кінця життя залишався вірний своїй релігії. У юності шукав себе у спорті, музиці, журналістиці та багатьох інших заняттях. Олександр довгий час був волонтером Мальтійської служби, активним учасником міжнародних таборів і працював із людьми з особливими потребами. Потім вирішив виїхати працювати за кордон, де і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною. Вони разом повернулися в Україну та одружилися. В шлюбі у них народилася дочка Вікторія та згодом син Тарас. З часом Олександр знову почав працювати за кордоном. У кінці лютого 2022 року, як тільки почалося повномасштабне вторгнення, Олександр кинув свою роботу та повернувся в Україну, щоб добровольцем вступити в лави Національної Гвардії України. На початку вересня 2022 року перевівся у військову частину у місті Слов’янськ Донецької області. У грудні 2022 року під час виконання бойового завдання отримав важке поранення. Пройшовши лікування, Олександр одразу повернувся у стрій. Після отримання звання молодшого сержанта тренував молоде поповнення побратимів, з якими брав участь у бойових завданнях. 21 липня 2023 року під час забезпечення відсічі збройної агресії рф в районі Серебрянського лісу Луганської області Олександр зник безвісти. У жовтні 2023 року під час обміну тілами, тіло Олександра повернули на територію України. Про результати ДНК-експертиз сім’я Олександра дізналася 5 березня 2024 року, після чого його тіло було повернено до рідного дому. Савчак Олександр був похований 12 березня 2024 року у рідному селі Черніїв. Олександр вирізнявся своєю добротою та турботливістю, прагненням всіх захистити. Багатьом він замінив батька, брата, кожному був хорошим другом. Щиро всім серцем любив свою країну і був готовий віддати за неї своє життя, що йому й судилося зробити. |
Віталій Олексин |
Олексин Віталій Васильович народився 20 грудня
1980 року в селі Нижнів Тлумацького району Івано-Франківської області. Згодом,
коли йому виповнилося два роки, батьки переїхали на проживання в село Микитинці
Івано-Франківської міської ради, де й минуло його дитинство та юність. Навчався в ЗОШ №11 м. Івано-Франківська. Після закінчення 9-го класу вступив в ПТУ №15. Після закінчення навчання проходив строкову службу в м. Конотопі Сумської області. Після звільнення з лав армії працював автомеханіком на СТО. У 2003 році одружився, з дружиною Марією виховував двох синів. До ЗСУ вступив 13 січня 2023 року. Спочатку проходив навчання у місті Рівне, потім у місті Дніпрі. Після бойової підготовки у званні молодшого сержанта брав участь у боях під Авдіївкою Донецької області як навідник 2 механізованого відділення 2 механізованого взводу 1 механізованої роти 1 механізованого батальйону в/ч А 0536. Після відведення війська з-під Авдіївки стояв на захисті Батьківщини у селі Водяне Волновалького району Донецької області, де й загинув 28 лютого 2024 року. |
Іван Овчар |
Овчар Іван Семенович народився 15 липня 1976
року у селі Підпечери Тисменицького району. Навчався у Підпечерівській середній школі, яку закінчив у 1991 році. Професію будівельника здобув в училищі № 15 м. Івано-Франківська, потім була строкова служба у лавах ЗСУ(1994-96 рр). Повернувшись додому, одружився із Людмилою. Невдовзі народилися дочки Вероніка та Анастасія. Трудові будні Іван проводив на будівельних роботах у рідному селі, а потім за кордоном у Чеській Республіці. З початком антитерористичної операції у березні 2015 року Іван був мобілізований на службу до лав ЗСУ у В/ч В 1428. З червня по липень 2015 року брав безпосередню участь в антитерористичній операції по забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Демобілізувався у квітні 2016 року. З початку повномасштабного вторгнення росії на наші території Іван вже у березні 2022 року знову був мобілізований до лав ЗСУ у в/ч АК 1349. Пізніше Іван проходив службу на Сумщині. Саме там поблизу села Проходи Сумського району, виконуючи бойове завдання по захисту територіальної цілісності нашої Батьківщини у війні з московським агресором, отримавши поранення не сумісні із життям, загинув солдат 5-го протитанкового відділення 1-го механізованого батальйону в/ч 4699 Іван Овчар. Старший лейтенант Збройних сил України, командир бойового катера МБАК «Кременчук» 9 ДННК ВМС ЗСУ,учасник російсько-української війни, відзначився у ході російського вторгнення в Україну. Орден «За мужність» III ступеня (2022) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. |
Анатолій Доманський |
Анатолій Доманський народився 23.03.1990 року
в м. Щолкіне АРК. Згодом переїхали до Івано-Франківська. Де і проживав все своє життя. Навчався в ЗОШ №20. Закінчивши школу вступив у ПТУ№15. Ще з юнацьких років не цурався жодної роботи. Працював у багатьох сферах. Останнім місцем роботи перед мобілізацією була фірма по ремонту доріг ПБС, де займав одну з керівних посад. Мріяв створити свою сімʼю, але, на жаль, не встиг. Запамʼятався своєю щирістю, добротою і світлою душею. Завжди був відкритий та готовий прийти на допомогу. У травні 2023 року був мобілізований. Захищав Україну у складі 35 бригади морської піхоти на посаді бойового медика взводу, яку здобув на прискорених навчальних курсах у Великій Британії. Захищав Україну на Донецькому та Херсонському напрямках. Останнє бойове завдання було в н.п Кринки, яке тривало 3 місяці. Після двох отриманих поранень на полі бою, 21.04.2024 проводилась евакуація захисника на якій він загинув від ворожого АРТ обстрілу, закривши собою побратима. Часто працював із батьком на будівельних роботах. Вже перед повномасштабним вторгненням займав керівну посаду у фірмі, яка будувала дороги. Захоплювався автомобілебудуванням, колекціонував старовину. У травні 2023 року Анатолій отримав повістку. Родині про це не зізнавався навіть після повторного проходження ВЛК. «У нього були проблеми зі здоров’ям, йому потрібно було робити заміну клапана в серці. Толіка мучили постійні задухи… На ВЛК діагноз вродженої вади серця підтвердили, але від служби не звільнили», - пригадує Валентина. Каже, вона просила брата оформити документи про опіку над мамою, але він відмовився. Сказав лише привезти до військкомату рюкзак, який зібрав на випадок мобілізації. Мама тоді довго плакала. |
|
Костик Андрій Володимирович народився 13
квітня 1984 року в місті Івано-Франківську. Дитинство його минуло у рідному місті, серед щирих друзів та турботливих батьків. У 1990 році Андрій пішов до ЗОШ №19, де проявив себе як добрий, відповідальний і товариський учень. Після закінчення школи, у 1999 році, навчався у ПТУ №15, де здобув фах водія-автослюсаря. Вирізнявся працьовитістю, любов’ю до техніки та готовністю допомогти іншим. Згодом працював водієм, сумлінно виконував свою роботу, користувався повагою серед колег і друзів. У 2005 році Андрій створив власну сім’ю, в якій панували любов, підтримка та взаєморозуміння. Особливою гордістю для нього стала донечка Агнесса, яку він дуже любив. Коли почалася повномасштабна війна, Андрій не залишився осторонь. З перших днів він прийняв рішення стати на захист України, своєї землі та майбутнього своєї дитини. Виявляв мужність, витримку й справжню відданість побратимам. 15 серпня 2024 року у бою за свободу України, в Донецькій області, Бахмутському районі, селі Переїзне, Андрій Костик героїчно загинув. |
Петро Добровольський |
Добровольський Петро Богданович народився 12
липня 1992 року в місті Івано-Франківську, у родині Галини та Богдана
Добровольських. З дитинства Петро був кмітливим, життєрадісним і активним хлопчиком. З 1999 по 2007 рік навчався у ЗОШ №19, де проявляв старанність, допитливість і доброту. У 2009 році закінчив Івано-Франківський ліцей автомобільного транспорту та будівництва. Після навчання проходив строкову службу у Збройних Силах України, де зарекомендував себе як дисциплінований і відповідальний військовослужбовець. У 2017 році Петро створив власну сім’ю, одружившись із коханою Олею. Через рік, у 2018-му, у родині народилася донечка Вероніка — найбільша радість і сенс його життя. Доля Петра була непростою. У 27 років він пережив тяжку втрату — підступна хвороба забрала обох його батьків. Відтоді сім’я — дружина й маленька донечка — стали його опорою, силою та натхненням. Коли розпочалася повномасштабна війна, Петро не зміг залишатися осторонь. 8 квітня 2024 року він пішов добровольцем до лав Сил Оборони України. Пройшов спеціальну підготовку у місті Житомир за фахом управління безпілотними літальними апаратами та системами FPV. Служив у підрозділах БПЛА, де спочатку обіймав посаду пілота-оператора безпілотника мультироторного типу, а згодом — майстра II відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів. Професійно виконував бойові завдання, неодноразово виявляв мужність і відвагу. За час служби брав безпосередню участь у боях з ворогом на Донецькому напрямі, захищав місто Ізюм Харківської області, боронив міста й села Сумщини. 15 квітня 2025 року, під час бойового зіткнення внаслідок атаки позицій Збройних Сил України ворожими FPV-дронами, Добровольський Петро Богданович героїчно загинув поблизу населеного пункту Могриця Сумської області. |
Ігор Козак |
Козак Ігор Іванович народився 27 липня 1973
року в місті Івано-Франківську. Навчався у ЗОШ №17. У юнацькі роки займався боксом, що
сформувало в ньому витримку та силу характеру. Після закінчення ПТУ №15 здобув фах автослюсаря-механіка, який любив та розвивав усі роки до початку війни. У 1998 році одружився. Разом із дружиною Іриною виховав двох синів — Назара та Андрія. Дуже поважав, любив своїх батьків, брата Олега, всю родину. Для своєї родини він був надійною опорою, прикладом відповідальності, чесності та працьовитості. До початку повномасштабної війни жив мирним життям: працював, будував плани, дбав про сім’ю. Коли Україна опинилася в небезпеці, Ігор Іванович добровільно став на її захист. Проходив військову службу у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади на посаді сержанта, командира стрілецького відділення 1-ї стрілецької роти 3-го взводу. Серед побратимів користувався повагою як мужній, відповідальний і надійний воїн. Упродовж служби перебував у багатьох гарячих точках. Уся родина, друзі та знайомі з нетерпінням чекали на кожен дзвінок після його виходів із позицій, адже він постійно перебував на нулі. Останній телефонний дзвінок від нього був 17 січня 2023 року: «Ми йдемо в бій, передзвоню». 22 січня 2023 року родина отримала страшну звістку — Ігор Козак вважався зниклим безвісти. Згодом стало відомо, що він загинув 20 січня 2023 року під час виконання бойового завдання проти російської федерації поблизу населеного пункту Краснополівка Бахмутського району Соледарської територіальної громади Донецької області. |
Віктор Яковів |
Яковів Віктор Миколайович народився 1 березня
1991 року, в селі Чукалівка, Тисменицького району, Івано-Франківської області. Неодружений, дітей не мав. Батько - Яковів Микола Федорович. Мати - Яковів Марія Миколаївна. Сестра - Савчук Тетяна Миколаївна. Навчався в початковій школі з 1 по 3 клас в селі Чукалівка, з 2000 року навчався в ЗОШ №6 ім. Івана Ревчука, де закінчив 11 класів і здобув повну середню освіту. Після закінчення школи навчався в Івано-Франківському професійному ліцеї автомобільного транспорту і будівництва, де здобув професію за фахом: слюсар з ремонту автомобілів, водій автомобіля. З 23.12.2024 року до мобілізації працював в Товаристві з обмеженою відповідальністю Запорізький завод кольорових металів, на посаді вантажник - командир відділення логістики "ЗЗКМ - Карпати". 23 травня 2025 року був мобілізований до лав ЗСУ. Проходив службу у військовій частині А2582, 82 окрема десантно-штурмова Буковинська бригада, 2 десантно-штурмового взводу, 11 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону, на посаді: солдат-оператор. Загинув 24 серпня 2025 року у віці 34 роки, мужньо виконуючи бойове завдання на полі бою в Донецькій області, Краматорський район, в районі населеного пункту Софіївка, віддано захищаючи свою країну від країни агресора. Яковів Віктор Миколайович (посмертно) нагороджено відзнакою міського голови "За честь і звитягу". Поховано тіло Яковів Віктора Миколайовича 3 вересня 2025 року на сільському кладовищі у селі Чукалівка. |
Максим Шапошніков |
Максим Ігорович Шапошніков народився 13 січня 1982 року. У 1997 році він закінчив Івано-Франківську ЗОШ №15. Саме тут розпочинався його життєвий шлях — формувався характер, цінності та вміння залишатися справжнім. У 2000 році Максим завершив навчання у ПТУ №15, де здобув кваліфікацію слюсаря з ремонту автомобілів. Та за цією професією стояло значно більше — працьовитість, відповідальність і гідність. Він не шукав легких шляхів, не боявся важкої праці, завжди чесно заробляв на життя і ніколи не відступав перед труднощами. Особливе місце в його житті посідав спорт. Для Максима це була не просто справа - це була частина його душі. Він не лише розвивався сам, а й надихав інших, допомагав ставати сильнішими - не лише фізично, а й внутрішньо. У 2016 році він здобув звання майстра спорту з пауерліфтингу - заслужене досягнення людини, яка наполегливо працювала над собою і впевнено йшла до мети. У 2013 році Максим зустрів своє кохання — майбутню дружину Наталію. Це була щира історія двох людей, які знайшли один одного. Разом вони створили сім’ю, сповнену тепла, турботи й любові. У них народилася донечка Міланка — його найбільша радість, гордість і сенс життя. Він безмежно любив її, і кожен його день був присвячений родині, тим, кого він оберігав. Максим умів бути поруч. Він підтримував, допомагав, не залишав у біді. У ньому було багато світла -того світла, яке назавжди залишається в пам’яті. Для друзів він був надійним плечем, для рідних - опорою, для своєї сім’ї - цілим світом. Після початку повномасштабного вторгнення Максим без вагань став до лав Збройних Сил України. Прослуживши два роки в обласному ОТЦК та СП, він був направлений у зону безпосередніх бойових дій. Серед побратимів і командирів Максим користувався щирою повагою. Його цінували за надійність, спокій і внутрішню силу. Він умів знаходити рішення у найскладніших ситуаціях, зберігаючи зібраність і впевненість. Для своїх він був опорою, на яку можна було покластися в найважчі моменти. Навіть перед обличчям небезпеки залишався незламним - не відступав і не боявся труднощів. Пів року він провів у запеклих боях, залишаючись вірним присязі, своїй державі та тим, кого любив. 13 листопада 2024 року його життя героїчно обірвалося під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Цукурине Добропільського району Донецької області. |
Тарас Муртузов |
Тарас Муртузов народився 23.12.2002 року в с.Олеша Тлумацького району. Служив у 79-й роті в місті Миколаєві. 7 березня після потрапляння снаряду у казарму, де перебував юнак, зв’язок із ним обірвався. Загинув 07.03.2022р. у м. Миколаїв Стрийського району Львівської області. |
Ілля Єрмолаєв |
Ілля Єрмолаєв народився 29 червня 2001 року в селищі Чернелиця Городенківського
району Івано-Франківської
області. У 18-річному віці був призваний до лав Збройних
сил України, у січні 2020 року ніс військову службу за
контрактом. Учасник АТО. З початком повномасштабного
військового вторгнення РФ в Україну перебував
на передовій. Загинув 27 березня 2022 року в районі населеного пункту Благодатне Миколаївського
району Миколаївської
області. Із тілом загиблого урочисто попрощалися 31
березня. Поминальна панахида відбулася біля каплиці Покрови Пресвятої
Богородиці «Всіх Воїнів» у місті Городенці на Івано-Франківщині. 1 квітня 2022 року Іллю Єрмолаєва
врочисто провели в останню путь у рідному селі. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (2022, посмертно) — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі. Зарекомендував себе мужнім, сміливим солдатом, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною. Залишив про себе спогади, як про справжнього патріота України, відповідального солдата, шанованого односельцями громадянина та люблячого сина. |
Василь Красножон | Василь Красножон народився 27 березня 1985 року у м. Тисмениця, в сім’ї військовослужбовця Миколи та працівниці РАЦСу Іванни. Мав брата близнюка. З дитинства Василь ріс спокійним, любив гратися конструктором та складати з нього різноманітні машини. Навчалися брати-близнюки в Тисменицькій ЗОШ. Улюбленими предметами хлопця були малювання та креслення. Ще Василь став учнем дитячої школи мистецтв ім. Йова Княгиницького, де також дуже добре вчився, особливо любив малювати різноманітні машини. Після закінчення 9-го класу брати Красножони стали учнями Івано-Франківського ПТУ №15, де Василь здобув фах слюсаря-ремонтника автотранспорту та здав екзамени на водійські права. Далі була строкова служба в армії. Василь став солдатом військ протиповітряної оборони. Повернувшись додому, став працювати водієм-електриком у компанії «Інпромсервіс ЛТД». Одружився в 2010 році з дружиною Христиною. У 2014-му народився син Денис. Повномасштабне вторгнення застало родину вдома. 12 червня 2023 року Василя мобілізували. Василь служив в 1-ій стрілецькій роті в/ч А4809. Після перебування на полігоні в м. Рівне воював на Донеччині. На фронті воїн отримав позивний «Джон». Серед побратимів був добрий та співчутливий, з воїнами опікувався спільним котом Прильотом. Загинув Василь Красножон 23 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області під час снайперського обстрілу ворогом. Похований Герой у м. Тисмениця. Нагороджений медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину». У центрі громади, на фасаді ліцею є меморіальна дошка на честь Василя Красножона. |
Андрій Василик |
Андрій Василик народився 11.08.2002 року. Захисник України, Солдат Збройних сил України Загинув 07.03.2022 р. поблизу Гуляйполя Запорізької області від уламкового поранення. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. |
Давид Кучма |
Давид Кучма народився 17.07.1993року. Захисник України, Солдат 10-тої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Загинув 02.05.2024 р. поблизу населеного пункту Спірне Бахмутського району Донецької області під час ворожої атаки. |
Ігор Буртик |
Ігор Буртик Федорович народився 18 березня 1982 року,
мешкав в Івано-Франківську. Навчався у ЗОШ № 15. Після закінчення школи, вступив до ПТУ №15, де здобув
професію механіка. У 1999 році
був призваний на строкову службу. Служив у військовій частині в
Івано-Франківську, згодом працював в охоронній компанії. У 2015 році Ігор Буртик мобілізувався до лав Збройних сил України. У 2015-2017 брав участь в АТО/ООС. У складі 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр" боєць боронив країну на Донецькому напрямку, зокрема під селищем Піски. У 2017 році він демобілізувався. Після цього працював в охоронній службі. У квітні 2022 Ігор Буртик був мобілізований до лав ЗСУ. Він служив у Регіональному управлінні Сил територіальної оборони "Захід". У 2025 році у складі 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади боронив Україну на Донецькому напрямку. З 2 березня 2025 Ігор Буртик вважався зниклим безвісти. У травні 2026 року за допомогою ДНК-експертизи його загибель підтвердили. Рідні отримали сповіщення про смерть 21 травня. З нього дізналися, що воїн загинув разом із побратимами 2 березня 2025 року. Героїчно загинув разом з побратимами 02 березня 2025 року на Донеччині. За час служби Ігор Буртик неоднарозово був нагроджений, зокрема, медалями за участь в АТО та почесними відзнаками Регіонального управління Сил територіальної оборони "Захід". |
Тарас Кузьмич | Тарас Кузьмич народився15 травня 1991 року |
Богдан Турянський |
Богдан Турянський народився 1 липня 2002 року у селі Олеша
Івано-Франківського району (колишнього Тлумацького району) Івано-Франківської
області. Навчався у Олешанській ЗШ. Після закінчення школи у 2019 році вступив до ПТУ №15, де здобув професію автомеханіка. У жовтні 2020 року Богдана Турянського призвали на військову строкову службу. У червні 2021 року він підписав контракт. Богдан служив стрільцем-зенітником у 14 бригаді оперативного призначення імені Івана Богуна Національної гвардії України "Червона калина". Богдан загинув16 липня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Новоекономічного, Покровського району Донецької області. У нього залишилися мати, батько, два молодші брати та дівчина. Зі слів побратима, що був присутнім на церемонії поховання, Богдан був гідним воїном, на підтримку якого можна було завжди беззастережно покластися. |
Римчук Дмитро |
Римчук Дмитро народився 08.05.1974 р. у м.Івано-Франківськ в багатодітній сім’ї. Батьки
були репресовані радянською владою та вивезені до Караганди. Відбувши
покарання, вони таки змогли повернутись до рідної України. Дмитро був 6-ю
дитиною у сім ї та першим, хто народився на території України. У 1989 р. закінчив ЗОШ в с. Угорники. У 1992 р. закінчив ПТУ№ 15 та здобув спеціальність маляр-штукатур та водійське посвідчення, і в цьому ж році був призваний до армії. Після служби теж працював водієм. У 26 років втратив батька, у 32 – після довгої хвороби помирає мати, а в 35 – втрачає старшого брата Василя. Дмитро стає опорою і підтримкою для всієї багатодітної сімʼї. У 1997 р. одружився, незабаром народився син. Герой з перших днів повномаштабної війни став на захист нашої Держави. Він казав: «Хто як не я…», — пригадують у родині. З 12.04.2022 пройшов бойову підготовку у частині А4032. З 07.05.2022 до 13.03.2023 – воював у районах ведення бойових дій в Чернігівській області та біля м. Бахмут, Донецької області. Водій 3 кулеметного взводу 34 ОКВ. Не дивлячись на небезпеку для свого життя, рятував життя інших та вивозив своїх побратимів із поля бою. Нагороджений грамотою військового командування (2022). У травні 2023 року переведений у в/ч А7091 на звання солдата-стрільця. З 03.06.2023 у бойових діях та гарячих точках Лиманського напрямку – біля населених пунктів Зарічне та Колодязі Донецької області. Побратими характеризують його, як хороброго, справедливого, самовідданого, відповідального, надійного Захисника України. Дмитро був справжнім патріотом і гідним сином України, а також ідеальним прикладом для свого сина у житті, коханими чоловіком, люблячим братом і опорою у багатодітній сім’ї. Дмитро Римчук на псевдо Худий загинув 31 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Невське Луганської області Сватівського району під час артилерійського обстрілу при виконанні бойового завдання. Нагороджений відзнакою «За честь і звитягу» (посмертно). |
Віталій Нагорний |
Віталій Нагорний народився 9 лютого 1991 року та мешкав у селі Крихівці.
Він до 9 класу навчався у Крихівецькій ЗОШ. Закінчив ПТУ №15 за спеціальністю "автослюсар". Згодом пройшов строкову військову службу за контрактом, служив у Василькові на Київщині.
Після армії Віталій Нагорний працював на Івано-Франківському молокозаводі, також за кордоном — автомайстром. Повернувся в Україну практично перед війною. Хоча був за станом здоров’я обмежено придатним, його мобілізували 25 червня 2024 року. А вже з 1 серпня воював у "найбільш гарячій" ділянці фронту — на Донецькому напрямку. Солдат Віталій Нагорний служив стрільцем-санітаром стрілецького відділення стрілецької роти 1 стрілецького батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Герой загинув 06 квітня 2025 року поблизу села Переїзне Бахмутського району на Донеччині. |
Петро Савчук | Савчук Петро народився 28 лютого 1979 року у с. Дубівці, проживав у с. Крихівці. Дитинство проминуло у Дубівцях, де навчався у місцевій школі. Зростав у багатодітній родині. Щоб підтримати сім’ю, Петро вже з 14 років разом із батьком їздив на заробітки. Після 9-го класу вступив до ПТУ № 15 в Івано-Франківську, де здобув фах машиніст екскаватора. За сумлінну працю отримав відзнаку міського голови Руслана Марцінківа – «ЛЮДИНА РОКУ 2021» у номінації «Робітник року». В житті Петро завжди залишався чесним, справедливим, веселим, компанійським і добрим. Мобілізували Петра 28.02.2022р. на самому початку повномасштабної війни. Пішов захищати Вітчизну не вагаючись, зі словами: «Йду захищати, щоб ми мали мир і спокій!». За 3,5 роки боїв проходив через те, що не кожен витримає, повністю віддавав себе службі й побратимам, намагався виручати молодих і недосвідчених. Воїн із позивним Лапа воював у найгарячіших точках: на Донецькому, Сумському, Запорізькому, Харківському напрямках, на Чернігівському прикордонні, під Покровськом, Авдіївкою, Бахмутом та ін. Був командиром мінометного розрахунку, розвідник-далекомірник мінометного взводу стрілецького батальйону 115-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ (в/ч А 4053). Вихід Петра на бойові позиції 25 червня 2025 року став останнім... Петро, як командир розвідки, першим пішов перевірити позиції. «Мені нічого не станеться», – часто повторював він і завжди прикривав собою інших. Та цього разу, зайшовши в окоп, натрапив на ворожу засідку. Але перед своєю неминучою смертю встиг крикнути своїм хлопцям: «Тікайте!» – та прикрити їх відхід, за що був безжально розстріляний ворогом. Загинув Герой 25 червня 2025 року в бою між населеними пунктами Новоплатонівка та Лозова Харківської області. У горі залишилися літні батьки, дві сестри та два брати, син Артур, дружина Оксана, донька Іринка, друзі, рідні… На подвір’ї Дубівецького ліцею, де навчався Петро, 14.12.2025 року відкрили пам’ятну анотаційну дошку. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, відзнакою міського голови Івано-Франківська «За честь і звитягу» (посмертно), присвоєно звання «Почесний Громадянин міста Івано-Франківська». В Історико-краєзнавчому музеї громади с.Крихівці Герою відкрито експозицію. Вдячні його дружині п.Оксані, за передані до музею його автентичні речі: військову амуніцію та спорядження. |
